?

Log in

383473738
Будь-яке спортивне змагання, на якому було офіційно виконано Державний Гімн України поряд із гімнами інших держав, одразу ж перестає бути справою честі самих лише спортсменів, а набуває якогось сакрального статусу, коли перемога чи поразка буде асоціюватися із ім’ям всієї держави, особливо якщо такий захід є принциповим. З цим можна не погодитися, але існує точка зору, що міжнародні спортивні перегони сьогодні – це альтернатива війнам та міжнародним конфліктам, в яких нації міряються своїми силами та хизуються здобутками. Якщо поглянути з цієї точки зору на масовий спорт, то не викличе здивування, що останні події навколо боксерських поєдинків та футбольних матчів викликали сильний резонанс в суспільстві та обговорювалися навіть тими, хто спортом не цікавиться взагалі.

В той же час, нерідко шукаючи в суто спортивних діях учасників змагань якусь політичну складову, суспільство іноді доходить до абсурду, звинувачуючи ледве не в державній зраді футболістів, які не змогли забити гол, або олімпійців, які не змогли здобути медаль, забуваючи при цьому, що політика у будь-якому змаганні закінчується саме тоді, коли відгриміли останні звуки гімнів і спортсмени розпочинають свою боротьбу. Та чи багато з нас помічає, що під час виконання Державного Гімну України в більшості випадків співвітчизники самі припускаються помилок?

До написання цього матеріалу мене підштовхнуло виконання Гімну на останньому боксерському поєдинку відомою джазовою співачкою Джамалою. Не дивлячись на те, що її манера співу викликала неоднозначну оцінку серед українців, тим не менш, на моїй пам’яті це було перше більш менш правильне виконання Державного Гімну на масовому заході саме в тій редакції, яка є офіційно закріпленою з 2003 року.



Так, відповідно до Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року, Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:
«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Прошу читачів зважити на те, що цей текст саме в такому вигляді закріплено не минулого тижня і не рік тому. Пройшло десять років з того моменту, як офіційна редакція була затверджена, однак, трибуни вперто співають «Ще нам браття українці», «вороженьки» та «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля» і складається таке враження, ніби це взагалі ніхто не помічає.

Хочете доказів? Будь ласка:


На матчі із Сан-Маріно


"Пікардійська терція" теж співає "браття українці"


Пономарьов на з'їзді "Батьківщини" чотири роки тому

Звісно, можна керуватися логікою того, що, мовляв, нехай українці хоч так співають, бо раніше тексту не знали взагалі. Хтось, можливо, скаже, що наш парламент здатний міняти законодавство ледь не щодня, тому пофігу що вони там собі наприймали, а співати будемо так, як і співали, або взагалі як на душу ляже. А більшість кричатиме: «Ну яка різниця?!». Оскільки я не претендую в даному випадку на істину в останній інстанції, не буду говорити про те хто в цій ситуації правий.

В той же час, в повсякденній практиці часто стикаюся із неймовірним обуренням клієнтів у справах, де через суд доводиться виправляти помилки в документах багаторічної давнини. «Ну яка різниця?!» - обурювався один із моїх знайомих навесні цього року, коли його батько все своє життя носив прізвище «Балабан», а він, мій клієнт, у 2000 році при отриманні паспорту став «Болобаном». Думаю, що якби не оформлення спадщини, людина різниці так би і не відчула, бо, насправді, хіба це так принципово?

Ну Ахматова там поетеса була, чи Ахметова, ну поетом був Чехов, чи письменником, ну ялинка, чи йолка – яка різниця? Головне, щоб футболісти вигравали, щоб в Москві всі побачили рецепт виготовлення котлет по-київськи, та щоб медалей було більше, ніж у москалів. А все інше не має значення, бо від того як Василь чи Петро гімн заспіває, борщ жирнішим не стане, чи не так?

Насправді, в країні, де Прем’єр-міністр та Президент є лінгвістами-філологами, які ледь не щодня збагачують мову новими словами, складно щось вимагати від народу. Та ще складніше бути білою вороною десь на стадіоні, коли співаєш деякі слова головної пісні країни не разом із усіма і на тебе починають шикати оточуючі. Тож в дискусіях навколо того чи погано було виконано Гімн в Москві, а чи чи було його виконано добре, я притримуюся думки про те, що спочатку слід вивчити досконало текст, а вже потім оцінювати вокальні дані виконавців. Або взагалі співати його під фонєру як Кобзон, так щоб аж Міхалков заплакав.
Valyutnye-rezervy-Kitaya-umenshilis-pervyy-raz-za-13-let

Ситуация, сложившаяся ныне в украинском политикуме, все больше напоминает мне сюжет одной из книг Редьярда Киплинга, в которой персонажи либо живут по «закону джунглей», либо заключают пакты о ненападении. Если еще несколько месяцев назад консолидированная из нескольких видов стая активно дралась и воевала за равное место под пальмами со стаей бандерлогов, требуя поделиться бананами и пытаясь высвободить из плена Маугли, то сегодня складывается впечатление, будто где-то над их головами высоко-высоко в небе парит одинокая птица, постоянно кричащая «Пе-ре-ми-ри-е».

Действительно, когда источник питания всего живого в отечественных джунглях (читай – бюджет) окончательно иссякнет, туго придется всем. Это понимают даже бандерлоги, давным-давно построившие дамбу, позволившую изменить русло некогда полноводной и быстрой реки, направив ценные воды в более тихий и спокойный водоем. Однако, как известно, любое озеро может рано, или поздно превратиться в болото, если лишить его подпитки, да и о водохранилище, достигшем за последние пару лет внушительных размеров, знают уже почти все. Особенно хорошо о нем осведомлены жители северной тайги, о чем свидетельствует их участившийся вой на луну и громкое клацанье клыками.

Но пока все вокруг вынужденно приостановили склоки и закопали свои палки поглубже, дабы не спугнуть представителей западного леса, пообещавших банановую свободу в обмен на дружбу, кое-кто из бандерлогов, тем не менее, наведался в бамбуковые рощи, выменяв часть территории джунглей на рис.

Садим кипиш – творим беспредел. Это стратегия, давно используемая нашими «бандерлогами» для достижения своих заветных целей. Ведь согласитесь, немногие следили за решениями Кабмина и Верховной Рады, появлявшимися в периоды противостояния по языковому вопросу и существования двух парламентов. Более того, «законы», принятые на незаконной сессии имени Ефремова-Рыбака таки были подписаны Президентом и вступили в силу. Не мудрено, что подобным путем идут и теперь, когда отмазка Европейского выбора проканает наверняка.

Из немногочисленных публикаций последних дней удалось узнать, что на этой неделе господин Арбузов сотоварищи посетил Поднебесную с целью поиска новых инвестиций в украинскую экономику. В результате данной поездки были достигнуты «принципиальные договоренности», суть которых свелась к банальной торговле землей. По сообщениям китайских журналистов разговор шел о возможности передачи в аренду китайской стороне сельхозугодий, общей площадью около трех миллионов гектаров. СМИ же украинские располагают информацией лишь о совместном использовании ста тысяч гектаров на Днепропетровщине. Верить на слово, разумеется, нельзя ни тем, ни другим. Однако верить правительству хочется еще меньше.

Под звуки европейских фанфар и выступлений Папы перед всеми народами мира на заседаниях организации организованных, черноземчик похоже в действительности потихоньку начинает исчезать. При этом о прямых продажах земли, естественно, никто не говорит, ведь схема передачи в аренду земли китайцам (да хоть черту лысому) в принципе уже есть, и заработать она готова, как только Минсдох отрапортует о том, что первые юани в казну были переведены. Ну, или не в казну. Или не юани. Важно, на самом деле, не это.

Важно то, что в который раз под носом украинцев проворачивается многомиллиардная сделка, пока те заняты просмотром интересного кино, снятого по сценарию широко известной в узких кругах донецкой киностудии. Хотя подписание договора об ассоциации с ЕС, безусловно, стоит того, чтобы заключить ситуативный мир и подписать пакт о временном ненападении, в ситуации, когда противник все также активен, стоит ли оппозиции своим молчанием обеспечивать скрытность коварным действиям власти? Пока что о затевающемся дерибане заявила только Свобода.

Не думаю, что пацаны резко сменили тапки во внешней политике только ради того, чтобы двинуть под шумок очередной шмат украинской земли. Скорее это лишь демонстрация способностей команды реформаторов и профессионалов выжать из европейского курса все, что возможно. Обидно только, когда многоуважаемые эксперты в своих рассуждениях о том, куда все же нужно двигаться Украине, проводят свой анализ без учета интересов еще одного крупного игрока, который постепенно наращивает свое влияние на наше государство, делая это тихо и без пыли. Человек, которого еще вчера все считали ставленником Кремля, а завтра будут называть другом Брюсселя, тем не менее, уже сегодня завязывает настолько тесные отношения с Пекином, что избавляться от их последствий будут уже следующие поколения украинцев.

Так что, уверенной походкой направляясь к западным границам, учите китайский язык, господа, он пригодится!


11834_38
Видимо кое-кому из Правительства довелось-таки посмотреть ужасающий своими детальными подробностями видеоролик о неминуемой гибели Украины в случае подписания договора об ассоциации, вышедший намедни на одном из центральных российских телеканалов. Там и простенько все так было, и с картиночками, и на русском, короче говоря, для большей части отечественных государственных умов – самое то. Мне же довелось ознакомиться с его содержанием в интернете, ибо российского телевидения, по счастью, не смотрю.


Приблизительно на пятой минуте просмотра я вдруг осознал, что логотипа «Большой разницы» на экране нигде нет, а актеры, играющие роли журналиста Киселева и советника Президента РФ Глазьева, таковыми на самом деле не являются. Вот тут-то мне понемногу начало становиться страшно… «Выживут не все» - это штука посильнее Фауста будет. Ну а продолжение… Оскар за режиссуру и актерские роли второго плана!

Сегодня же стало понятно, что чувство испуга посетило не одного меня. Картина глохнущих моторов, останавливающихся заводов, загибающихся отраслей и уезжающих на запад вагонов с украинскими черноземами, по-видимому, впечатлила украинский Кабмин настолько, что держаться решили за последнее – за свиней.

Если, по словам известного комедийного дуэта, кролики – это не только ценный мех, то украинские свиньи – это не только объект животноводства. Когда вследствие катастрофы, которую нам наши братья старшие напророчили, кушать окажется совершенно нечего, вот тогда-то в ход и пойдут они – свиньи. Поэтому наше государство, для обеспечения их безопасности не поступится ни перед чем: нужно будет – границы закроем, а если вдруг что посерьезнее – то и дипломатические отношения разорвем.

Для тех, кто не в курсе, поясню. В соответствии с распоряжением Правительства, с 25 сентября 2013 года движение транспорта через местные пункты пропуска на государственной границе Украины с Россией и Беларусью будет временно приостановлено с целью «недопущения занесения в Украину возбудителя африканской чумы свиней». Насколько временно – вопрос, безусловно, стоящий того, чтобы быть озвученным.

И пусть наши дорогие соседи ничего там себе плохого о нас не думают! Нотами протеста у нас занимаются в Министерстве иностранных дел, ну а свиньями, разумеется, в Минагропроме, так что вопросы африканской чумы и околоевроинтеграционной истерики не связаны между собой абсолютно никак. По-крайней мере, нигде ведь сказано не было, что прихода свинских заболеваний мы ожидаем именно оттуда, из-за кордона. Не исключаю, что в данном случае вполне может иметь место лишь заботливая попытка со стороны украинской, братской, не заразить соседей наших, братьев. Ну а вернее их свиней.

Кроме того, к понятию карантина в нашей стране всегда на самом серьезном уровне относились. Потому что у нас если грипп, так обязательно смертельный, а вакцину бадяжат такую, что после нее одной уже лечиться нужно. Так что если уж на правительственном уровне решено было ограничения противозаразные ввести, значит, есть на то причины веские и, безусловно, объективные.

Но памятуя о прекращении между странами «особого партнерского режима» только и остается гадать, какая еще напасть в землях русских завтра учиниться может. Того и глядишь с газопроводом чего случится… Тем более, что трубы-то, соседи говорят (загадочно улыбаясь при этом), прохудившиеся давным-давно. А тут еще и зима как всегда нагрянет нежданно негаданно. Как бы то ни было, веселье уже в недалеком будущем гарантировано, да только вот как бы оно не затянулось надолго. Ведь хорошо смеется, как известно, тот, у кого газохранилища полные и склады от урожаев ломятся.

А сало я, наверное, все же перепрячу. А то мало ли что... )

РАША, ГУДБАЙ!

MedvedevБезусловно, мне, простому маленькому украинцу вовсе не по рангу спорить о высоких материях с таким политическим гигантом, каковым является Дмитрий Анатольевич Медведев. Однако то ли в силу ментальных особенностей, то ли из-за врожденной вредности, от собственного комментария, касательно последнего заявления российского Премьер-министра, я удержаться все же не могу.

Так, выступая на пресс-конференции, Дмитрий свет Анатольевич на самом высоком уровне озвучил две ключевых позиции касательно возможного подписания Украиной договора об ассоциации с Европейским Союзом. Во-первых, по его словам, наша страна в таком случае лишится каких-либо шансов для развития отношений с Таможенным союзом. А во-вторых, после подписания ассоциации «для Украины особый режим, скажем, такой партнерский режим, который действовал до сих пор, закончится».



Сегодня, для написания этой статьи я намеренно избрал русский. Я сделал это для того, чтобы вы прочувствовали все мое желание добавить всего одно слово к цитате, приведенной выше, чего я, разумеется, сделать не могу, так как не являюсь главой российского Правительства. А слово это «наконец-то».

Конечно же, я осознаю всю степень разочарования российских лидеров в свете последних событий, происходящих в украинской внешней политике. Мне и самому не единожды на собственной шкуре приходилось испытывать прекращение «особого такого партнерского режима», что, уж поверьте, действительно неприятно. Впервые это произошло еще в младшем школьном возрасте, когда одноклассник Андрей, свято веривший в мои слова о чрезвычайно опасной калорийности приготовленных его матерью обедов, в один из дней вдруг понял, что отдавая мне свои бутерброды, он вовсе не избавляется от проблемы, а попросту обделяет себя. А ведь поначалу мы были партнерами, хотя и не знали тогда еще таких слов. Я, как истинный партнер, каждый день приходил на выручку своему другу, спасая его от лишних килограммов, а тот не оценил. Помнится, было обидно.

Во второй раз история повторилась уже в возрасте подростковом. Столкнувшись с проблемой постоянных отказов со стороны злобных теток из табачного киоска продать нам пару-тройку сигарет, я предложил своим друзьям создать нечто вроде консорциума, в котором Игорю, самому старшему из нас, отводилась роль покупателя, Ване было поручено прятать купленное в известном одному ему тайнике, ну а я выбрал себе скромную должность бухгалтера. Проблемы начались, когда ребята не согласились с моим видением того, как мне следовало поступать с остававшейся от покупок мелочью. К сожалению, тогда мне так и не удалось убедить их в том, что денежные остатки, время от времени расходовавшиеся мною на покупку ментоловой жвачки в единственном количестве, это вовсе не растрата, а только лишь умелое использование никому не нужных средств. В итоге каждый начал покупать себе сигареты самостоятельно, консорциум развалился, а я, решив, что партнеры так не поступают, истратил все оставшиеся у меня от прежней деятельности средства на какую-то ерунду и отошел от дел.

Самым же ощутимым изменением в моей жизни было прекращение финансового партнерства с родителями, когда я стал студентом. Столкнувшись с несправедливым утверждением о том, что стремление к самостоятельной жизни должно в равной степени соотноситься с материальной самостоятельностью, с каждым годом я стал получать от них все меньше денег, пока бюджетный поток не иссяк вовсе. Именно тогда я понял, что все в этом мире имеет свою цену, а свобода, очевидно, ценится превыше всего. Но понимание это пришло не сразу, а кроме того пришлось устроиться на работу, слегка потерять в весе, а также значительно урезать расходы на развлечения, которым ранее, при существовании «особого такого партнерского режима», не было конца.

Таким образом, приобретя какой-никакой жизненный опыт, я могу сказать, что хорошо понимаю чувства российских правителей, возникающие из-за решения правителей украинских. Вместе с тем, вспомнив кое-что из прожитых мною дней, сегодня я могу смело утверждать, что переживать Дмитрию Анатольевичу особенно нечего. Уважаемый Тезка, партнерство двух братьев, в котором младший, в силу своей глупости, не понимает всех преимуществ дружбы со старшим, просто обречено на провал, если не на затяжную семейную ссору, грозящую склоками, скандалами, а то, глядишь, и междоусобицей. Так что в данном случае, по моему скромному мнению, великому народу русскому ничего не остается, кроме как прекратить растрачивать себя попусту перед теми, кто этого явно не ценит, и жить себе дальше в своем маленьком, но очень счастливом, русском мире с забавными диктаторами, веселыми войнушками и наполненными газом воздушными шариками, которые вот-вот могут лопнуть.

Ну а нам, сирым и убогим, теперь только и остается, что со страхом ожидать загнивания европейского западного, рассуждая о непонятной воле Божьей, по которой мы, рабы его неразумные, лишены будем теплых и крепких объятий братских да режима партнерского особого, ибо исконно русского, великого.

Несмотря на загруженность собственной работой, не мог остаться в стороне от происходящего.

Вкратце для тех, кто не в курсе.

В городе Шахтерске на днях разгорелся скандал вокруг местного педагогического училища. Поводом для скандала послужила беседа студентки сего «учебного заведения» Татьяны Коченковой с журналистами-блоггерами, в которой она поведала суровую правду о том, как вместо занятий будущих педагогов заставляют заниматься уборкой свалок с экскрементами животных, а также территорий, прилегающих к местной трассе. Вполне естественно, что данная информация заинтересовала журналистов и была предана огласке (в училище даже приезжали представители телеканалов СТБ и ICTV, что по меркам Шахтерска просто диво-дивное). После данная история имела продолжение, не менее интересное, чем ее начало.

За своенравие и чрезмерную открытость перед журналистами, «несогласную» сначала подвергли остракизму (девочку два часа пропесочивали в актовом зале перед всеми остальными), а затем и вовсе лишили свободы (!!!), заперев ее в общаге и отобрав предварительно ноутбук и телефон. Как это еще ее в колодки не зажали и на улице не выставили перед училищем, я прямо не знаю. Явный недочет!

Короче говоря, ситуация абсурдная до ужаса и ужасная до абсурда, описана где только можно и где нельзя. Более подробно о произошедшем событии можно почитать, перейдя по этим ссылкам:

http://pauluskp.livejournal.com/210455.html;

http://stud-action.org.ua/?p=341&preview=true;

(особо впечатлительным читать не рекомендую, так как меня хватило ненадолго)

Узнав об этой истории, я тоже решил слегка «копнуть» и вот, что мне удалось узнать.

Ситуация с подавлением мнения студентов в Шахтерском пед. училище сложилась уже очень давно и тщательно скрывалась. Директор училища, словно прожженный командир закрытой воинской части, все происходящее на вверенном ей участке держала в строгом секрете и за разглашение карала, как могла. А могла, как выяснилось, по-разному.

Нормальной практикой в училище, например, является контроль за мобильными телефонами студенток. Так, одной студентке удалили всю телефонную книгу лишь за то, что в ней было слишком много мобильных номеров мужчин (т.е. более двух!), а СМС-сообщения другой студентки стали предметом для обсуждения всего училища на общем собрании.

Также мне стали известны факты контроля содержимого станиц, которые в социальных сетях ведут девушки. Невинное фото с другом, выложенное в Интернет, может создать целую кучу проблем той, кто осмелится это сделать. И это – далеко не единичные случаи нарушения конституционных прав, которые, к моему великому сожалению, остались незафиксированными правоохранительными органами.

Отдельное внимание в училище уделено дресс-коду студенток. Оно и понятно – будущие педагоги должны одеваться скромно, чтобы подавать пример своим воспитанникам. Но скромно – это не значит по законам Шариата. Хотя девушек, конечно же, никто не заставляет носить паранджу, тем не менее, маникюр, закрепленный даже неброского цвета лаком, может стать поводом для серьезной беседы с директором или завучем. Хотя в данной ситуации я бы посоветовал администрации пошить на всех одинаковую форму черно-белого цвета (в полоску, разумеется) и строго контролировать ее ношение. А для недовольных построить карцер, для чего очень даже неплохо может сгодиться подвал училища. Осталось только заказать цепи и колки, что для предприятий нашего «славного» города сущий пустяк.

Что же можно сказать о данной ситуации, кроме негативных изречений и ругательств? Если закон попирается настолько открыто в стенах училища, выпускающего педагогов, то чего можно ожидать от них в будущем? Теперь, отдавая своих детей в школы, очевидно стоит проверять дипломы их учителей и, если в них есть пометка о том, что они выданы Шахтерским пед. училищем, то необходимо срочно менять учебное заведение.

Хотя ситуация, в целом, достаточно объяснима. В городе, где городской голова, вместо того, чтобы наладить работу коммунальщиков, занимается своими «копанками» и службами такси, а руководители правоохранительных органов покрывают все это, где местный совет представлен депутатами – руководителями местных предприятий и учреждений, для которых стиль Партии Регионов – святой завет к делам и бездействию, где население, в конце-концов, тупо молчит, глядя на все это – именно в таком городе и происходят подобные ситуации! И прошу заметить, что местные СМИ, кормящиеся от городского бюджета, никоим образом не осветили происходящее, хотя претендуют на роль информационного рупора в этом городишке. Да и не осветят никогда, так как это выходит за рамки дозволенного и печатать, а тем более показывать такое, как-то нехорошо. Тем более, что не хватит времени и места для освещения неимоверных заслуг народного депутата Лукьянова, без которого Шахтерск, очевидно, уже давно прекратил бы свое существование.

Вот мы понемногу и приходим к тому, что хотят построить наши правители. Свобода слова, подавляемая на этапе созревания личности, превращает человека в морального раба, а множество таких людей – в рабское общество, в котором кричи – не кричи, а никто не услышит, а если и услышит, то не расскажет. Несогласных в таком строю не терпят и наказывают вплоть до тюрьмы и расстрела, а правители живут припеваючи, ибо могут себе позволить самодурствовать и воровать. Короче говоря, правильным курсом идем, товарищи!!!

Ситуация эта достала настолько, что я, в меру своих возможностей, обещаю принять самое непосредственное участие в разборе полетов на местном уровне. Девушке, с которой, к сожалению, еще не знаком – обязательно пожму руку, т.к. она молодчинка и ведет себя очень достойно. А вот если понадобится митинг там какой, или иная помощь, то не только не откажусь, но и возьму с собой друзей. ЖИТЬ С РАБАМИ И МОЛЧАТЬ – ЗНАЧИТ САМОМУ БЫТЬ РАБОМ!!! Ну как-то так…

  
   Ваш Народ, ель Президенте, приходячи змореним після роботи, також як і ви, дуже пізно лягає спати. Він дуже рано прокидається, бо змушений важкою працею заробляти собі на життя. Йому, також як і вам, не до солодкого життя, бо ваш Народ просто не має задля цього ресурсів. І, що найголовніше, ваш Народ вам не заздрить, як не заздрю вам і я, його представник, який не має жодних статусів чи преференцій.
   Я не заздрю вам та вашій родині, бо кожна ваша поява будь-де супроводжується такими викидами негативних емоцій, що якби у світі існував прилад, здатний вимірювати їх рівень - він би обов'язково ламався від шквалу ненависті та презріння. Чи можна заздрити людині, яку ненавидять мільйони?
   Я не заздрю вам та вашому оточенню, бо коли за вами прийде ваш Народ, то втекти можна буде і не встигнути. Ато, не приведи Господь, ще й дожене... Чи можна заздрити людині, якій загрожує така небезпека від власного народу?
   Я не заздрю вам, як людині, яка не здатна виконувати покладені на неї обов'язки, бо по собі знаю як це незручно - всупереч очікуванням багатьох не вміти виправдати їх довіри. Чи можна заздрити людині, яка постійно не в змозі впоратися із роботою, однак не має сили духу визнати це?
   Я не заздрю вам, як чоловіку, який образив жінку. По-перше, бо це низько. По-друге, бо все одно помститься. По-третє, бо цей гріх разом із вами увійде в історію, при чому затьмарить всі ваші інші "подвиги" та стане асоціюватися із вашим ім'ям для поколінь. Як можна заздрити чоловіку, душевний світ якого настільки низький, що дозволяє мстивим помислам затьмарити розум та здоровий ґлузд всупереч реаліям життя?
   Я, зрештою, не заздрю вам як дитині, яка мала можливість гратися дорогими іграшками, однак потім їх у неї відібрали. Бо всі ваші "іграшки" дуже скоро перестануть бути вашими. Як можна заздрити людині, яка нічого не має, окрім краденого?
   Ель Президенте! Мені сумно констатувати факти, пов'язані із вами та близькими вам людьми, для яких ви, як і обіцяли, будуєте країну. Однак ви все це ще не раз почуєте в близькому майбутньому: спочатку на мітингах, потім під стінами свого палацу, потім в кабінетах слідчих, потім на лаві підсудних, потім у в'язниці... І ви знаєте, я вам у цьому не заздрю. Бо заздрити таким як ви - бажати собі такої ж долі.

Ми живемо одразу в двох Українах: у тій, яка "для людей", та у тій, яка справжня. Два виміри в свідомості цілого народу - шизофренія, не інакше. Хоча комусь подобається...

Чи цього хотіли? Певне, що ні. Хоча в одній Україні, як бачимо з телеекранів, все гаразд: і влада до народу за порадами звертається, і народ владі віддячувати не забуває. І гривня стабільна, і реформи проводяться, і Президент молодець, "тому що послідовний". А ще заробітна платня конкурентноспроможна, рівень послуг зріс до європейського. Конституція, до речі, в нас - найкраща. Що вже казати про рівень правосвідомості? Всім політикам суди нагадали, що на верхівці ти лише сьогодні, а завтра може бути і тюрма. І це при тому, що саджають не за переконання, а за злочини! Коротше кажучи, в цій Україні все настільки чудово, що навіть у випусках новин інформаційні блоки про події в державі займають не більше 15-20% ефірного часу: є ж бо ще й інші держави навколо нас - так от у них проблеми (!), знати обов'язково треба, тим більше, що в нас - стабільність!

Така Україна живе ледь не на всіх вітчизняних телеканалах. Вона живе на шпальтах майже всіх газет та журналів. Вона у відповідях чиновників - неважливо, письмових чи усних. Вона звучить по радіо. Та вона - НЕСПРАВЖНЯ! Примарна, ефемерна, віртуальна, абсурдна - називайте як захочете. Але цієї України насправді не існує. І це - факт.

Натомість існує Україна інша - реальна. Україна, в якій забули про свободу слова, бо у віртуальній версії думки громадян нікому не потрібні, щоб "картинку не псувати". Держава, в якій опозиція конає по тюрмах від хвороб, бо вільнодумство небезпечне. Де мітинги розганяються силою міліції, де Конституція змінюється розчерком пера, де на майданах голодують герої-рятівники, а їх топчуть до смерті ногами та б'ють кийками. В реальній Україні влада боїться власного народу. Боїться пустуючих площ, засаджуючи їх ялинками, ставлячи паркани, обмотуючись колючим дротом.

Боїться, але робить свою чорну справу. Душить підприємців, грабує бюджетників, ґвалтує чорнобильців, афганців, офіцерів. На сьогоднішній день влада є головним ворогом Народу і він вже про це знає. Сумніви щодо цього залишаються в самої лише влади. Народ більше не має жодних сумнівів.

Ми, українці, досягли верхівки абсурду. Живучи в об'єктивно існуючій Україні з її проблемами, загрозами та викликами, тим не менш, для нас побудували Україну іншу - віртуальну і ми покірно погодилися жити в ній. Ми погодилися жити за правилами лялькового театру. А як же життя справжнє? Чи встигнемо пожити так, як хотіли? Далі будемо гнатися за примарами?

"Що пропонуєш?" - спитають зрештою. Пропоную гру, правила якої дуже прості. Уявіть собі, що сьогоднішньої держави просто не існує. Що всі несправедливості, які чиняться навколо вас - це перевірка на міцність і не більше. І, головне, борітеся!!!! Вимагають хабара - дзвоніть до СБУ, повідомляйте сусідів, знайомих, журналістів. Оскаржуйте стягнення. Ходіть на мітинги. Підтримуйте незгодних. Абсурд можна перемогти лише в один спосіб - не стати його жертвою. Але для цього слід просто відкрити очі і не боятися! Головне - НЕ БОЯТИСЯ, бо ми - НАРОД, а вони - лише нікчемна купка нездар, місце якій на звалищі історії! Зрештою, ви все одно нічого не втратите, бо ж у віртуальну державу повірити змогли...

До Дня Юриста.

   Колись в розмові із друзями я порівняв юристів із казковими магами чи чаклунами (кому як більше подобається), знайшовши в них багато спільного. Спершу мої друзі вирішили, що це просто жарт і навіть не хотіли слухати мої міркування на цю тему, бо одразу ж відкинули її як безглузду річ. Однак після того, як мені все ж надали слово, дехто з них зі мною погодилися.
   Якщо вірити казковим історіям, то всі маги чи чаклуни поділяються умовно на дві категорії: білі - тобто ті, які живуть на стороні добра, та чорні - тобто ті, які живуть на стороні зла. І в принципі цей примітивний поділ одразу ж міг охарактеризувати обраного героя так чи інакше, що було особливо слушно в дитинстві. Та якщо вдатися до деталей, то згодом стає зрозуміло, що не все добро хороше, і не все зло погане. Далі - ще складніше. Не кожен може належати до певної категорії все своє життя. Починаючи свій професійний шлях із суто добрими намірами, можна закінчити його на зовсім іншому боці моралі та добра, що буває найчастіше. Інколи буває і навпаки, проте кількість подібних випадків мізерна, нажаль.
   Хіба ці казки не про юристів?
   Юрист - це людина, яка в очах "простих смертних" (пробачте, якщо когось образив) володіє таємними знаннями, здатними покращувати чи погіршувати їхнє життя вмить. Юристи не діляться своїми знаннями аби з ким, і не у всіх бажаючих ними стати є змога це зробити. Юристи знають майже всіх інших юристів свого міста, району, області, вони навіть можуть із певною долею вірогідності стверджувати, що незнайома їм до цього часу людина - юрист. Окрім того, багато хто з "непосвячених" знають, що життя без юристів було б якщо не кращим, то, принаймні, зрозумілішим, однак тут вже нічого не подієш - маємо, що маємо. До юристів майже ніколи не приходять із радістю, натомість звертаються до них найчастіше із проблемами. Після чого юрист незрозумілою "магічною" мовою починає пояснювати шлях вирішення проблеми, та з усіх його слів зрозумілим стає лише те, що проблему він якось вирішить і коштувати це буде певну суму (найчастіше зависоку для просителя), чого уже достатньо для того, щоб отримати полегшення на душі. Таким чином, юристи - це чаклуни сьогодення, які силою слова можуть змінювати реальність, підкорювати своїй волі та отримувати від цього вигоди.
   Питання тепер в іншому: а чи поділяються юристи також на "білих" та "чорних", як і чаклуни? Із впевненістю можу стверджувати, що так. І хочу сказати, що в цьому немає нічого поганого. Справа в тому, що одні створюють роботу для інших і, таким чином, створюють умови для виживаня. Той же самий "баланс світу", як і в казках. Якщо не буде рейдерів, то не буде і антирейдерів, не буде прокурорів - не буде і адвокатів і так далі... Протистояння інтересів закладене в нашій професії з самого її початку. Недарма інколи кажуть, що юристи - слуги Диявола.
   Тож, до чого я все це веду. Немає особливого значення яким саме юристом ти є - "білим" чи "чорним", бо в кожного, як відомо, своя правда. Важливо те, як ти сам до цього ставишся та чи отримуєш від цього задоволення, бо інакше слід замислитися над своїм вибором і, можливо, зробити новий. Дорогі колеги, закликаю ВАС всіх завжди приймати відповідальні рішення орієнтуючись тільки на власний моральний компас, бо чужий нам не завжди по силах. Ніхто не скаже, що бути завжди "чорним" легше, аніж бути завжди "білим", бо все питання в зручності окремо для кожного.
   Хай там як, а в день професійного свята - Дня Юриста я ще раз хочу побажати всім великої вдачі, задоволення від роботи, міцного здоров'я, легких рішень, професійного натхнення та близьких друзів біля себе. Зі святом ВАС, дорогі юристи!!!!

  Мої батьки з самого дитинства навчали мене, що будь-яка жінка має право на повагу до себе та своєї особистості, навіть більше, аніж будь-який чоловік. Особливо, якщо ця жінка старша за мене і, особливо, якщо розумніша. Саме тому, в моїй свідомості відклалися декілька табу відносно жінок, які не мають виключень. По-перше, жінок ніколи не можна бити. По-друге, їх ніколи не можна принижувати. І, зрештою, по-третє, жінок не можна залишати без допомоги, коли вони просять про неї. Отже, розуміючи, що таким чином вихований не один лише я, а багато чоловіків нашої землі (за винятком всяких "ландіків"), можна говорити про те, що принаймні в Україні кожна жінка наділена певною "недоторкАнністю" з боку чоловічої моралі (не плутати з недотОрканістю, якою кожна жінка наділена від природи ;-)  ). Однак, деякі жінки, нажаль, цим часто користуються, що їм, звичайно, зовсім не личить.
   Особливо не личить таке зловживання жінці, яка крім всього іншого є ще й Народним депутатом України, бо всякі аморальні дії з боку жінки-депутата в нашому суспільстві сприймаються особливо близько до серця. Бо жінка-депутат - це не лише політик, це ще й образ. Для когось "матері", для когось - "дружини", а для когось - це образ хіба що не всього жіноцтва в світі. Отже, в даному випадку жінкам знов-таки не позаздриш: обережність, обережність і ще раз обережність - тільки такий девіз має бути в жінки-політика.
   Та це все лише в теорії... На практиці справи виглядають дещо інакше. А точніше - зовсім інакше. Нажаль.
   8 липня 2011 року на ефірі "Шустер Live" була присутня жінка. Ба навіть більше - жінка-нардеп, кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України, почесний Голова відділення Союзу юристів України на Харківщині... Одразу всіх регалій і не назвеш. Здавалося б зразкова жінка, та ще й мати, та ще й бабуся, та ще й доволі непогана собою, хоч і немолода. Можна дивитися на таку і пишатися Україною, яка таких дочок народила. Та от одна біда - дивитися можна, а слухати - ні. Не тому, що голос поганий, чи красномовством не володіє, а тому, що говорить зло і ганьбить своїми словами не тільки себе, а ще й образ жінки, матері, Народного депутата України врешті-решт. Жінку цю звуть Богословська Інна Германівна і представляє вона Партію Регіонів.
   Черговий інцидент з її участю стався під час виступу біля мікрофона Олександра Турчинова. Перебивання, образи, неетичне ставлення до співрозмовника - це все, що Ви вже не раз бачили з боку Інни Германівни і вже звикли до цього. Та не про це я хочу поговорити в цей раз. На тому ефірі сталося дещо жахливіше, як на мене. На цьому ефірі відбувся неприхований прояв релігійної нетерпимості. Причому не по відношенню до однієї конкретної людини, а до цілої спільноти, об'єднаної єдиним віруванням.
   Під час "виступу" І. Богословська звинуватила свого візаві у тому, що він відвідує секту, а коли той, у свою чергу повідомив, що відвідує не секту, а проповідує в Церкві євангельських християн-баптистів, вона відповіла реплікою: "Це канонічна церква?!" і почала сміятися. Побачивши таке я був вражений настільки, що навіть не зміг слова сказати. Хоча я не відношу себе до жодної з церков, тим не менш поважаю інших людей, які сповідують яку-небудь релігію, поважаю їх релігійні почуття. Серед моїх знайомих багато баптистів й інших протестантів, є також мусульмани, юдеї та навіть буддисти. Але мені і в голову ніколи не приходило якимось чином назвати їх "сектантами" через те, що вони не православні! Це ж якою треба бути невихованою та неосвіченою людиною, щоб використовувати та ще й публічно (!) термін "секта", який означає відособлену, замкнуту, ізольовану спільноту, яка сповідує віросповідання, опозиційне до пануючого на певній території. Тим більше по відношенню до християн-баптистів, які є за визначенням Церквою.
   Та навіть не в цьому жах ситуації. Те, що неосвічена людина може щось "ляпнути" - справа звичайна і не феноменальна. Страшно, коли такою людиною є Народний депутат України + знов-таки жінка. Окрім того, що в цьому випадку людина порушила норми моралі, так вона ще й порушила норми чинного законодавства України, зокрема Конституцію України. Як може Народний депутат ображати релігійні почуття мільйонів людей? Хто їй давав таке право??? Але й це ще не все. Уявіть собі ситуацію, якщо це відео потрапить до США чи Західної Європи, де майже більшість людей є протестантами. Там нікому не поясниш, хто така Богословська, однак там всі розуміють, хто такий депутат Парламенту. Отже може скластися так, що із-за заяв однієї невихованої та неосвіченої людини утвориться думка про всю Україну та наш народ.
   Розумію, що сьогодні у нас дуже багато проблем і на їх фоні подібні заяви виглядають не дуже серйозно. Але прошу Вас, зробіть свій внутрішній аналіз та скажіть хоча б собі: чи мають право такі люди, як І.Г. Богословська називатися Народними депутатами України? І чи не ми самі винні в тому, що допустили ТАКИХ людей до влади? Думаю, що Ваші висновки будуть схожими з моїми. А жінці-депутату І.Богословській хочу сказати лише одне: "Ганьба Вам!".
Дмитро Остапенко.
  Шановний Вікторе Федоровичу, дозвольте привітати Вас із Вашим Днем народження!!! Сьогодні Вам виповнюється 61 рік і це є чудовим приводом для того, щоб подякувати Вам за Вашу роботу та висловити Вам слова підтримки.
 Перш за Все, дякую Вам за те, що навіть у свій день народження Ви не забуваєте про нас, самі роблячи подарунки. Я сьогодні не встиг прокинутися, а такий подарунок на мене вже чекав. Я зараз маю на увазі Пенсійну реформу. Дякую Вам за те, що мені, молодому правоохоронцю, підвищили пенсійний вік та строк вислуги років для отримання пенсії - це є прекрасним стимулом для моїх більш досвічених колег завтра піти на пенсію та звільнити для мене привабливі місця на кар'єрній драбині. Щоправда я ще не знаю, що із цим робити, однак запевняю Вас, що для мене буде великим задоволенням працювати із засудженими, хворими на туберкульоз, все моє життя за копійки. Зрештою, навщо мені пенсія? Років через 5 заведу собі город - то мені і зарплата не знадобиться. Дякую Вам за такі стимули!
 Також дякую Вам за те, що Ви даєте мені змогу більше не дивитися судові передачі по ТБ із жахливими акторами, натомість тепер є справжнє реаліті-шоу "Судові справи із Юлією Тимошенко та Юрієм Луценко". Одразу ж пропоную у другому сезоні новий формат: поміняйте їх місцями у судових справах - Тимошенко до судді Вовка, а Луценка до судді Кірєєва. Впевнений, що шоу від цього не втратить. Тим більше, що результат обидвох справ нам відомий, чи не так?))
 Дуже радий тому, що Ви, взірець української демократії, весь свій час присвячуєте вирішенню питань свободи слова в нашій державі. Повністю з Вами згоден в Ваших рішеннях: в Україні мають бути тільки "правильні" ЗМІ, бо інші будуть тільки перекручувати висвітлення запамарочних результатів Вашої роботи, та команди професіоналів з Уряду. Так тримати!!! Взагалі вважаю, що Україні достатньо і одного телеканала.
 Тож, любий Президенте, ще раз вітаю Вас у цей день. Живіть довго, заробляйте багато, не витрачайте здоров'я без необхідності на дрібниці, бо "апазиціанери", здається, не сплять. Нам з Вами ще багато над чим працювати: Земельна, Житлова реформи, подальша демократизація суспільства, покарання винуватих попередників і т.д., т.д., т.д. Тож зичу Вам успіхів.                                                                                                                                                                                 Щиро Ваш, Дмитро Остапенко!

Latest Month

October 2013
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031